«У якій руці має тримати виделку джентльмен, якщо в правій він тримає котлету?»
Костянтин Меліхан
Коли мама вперше довірила мені розкласти столові прибори на святковому столі й пояснила, як саме це потрібно зробити, я своїм дитячим розумом запам'ятала для себе одну просту річ: ЦЕ РОБИТЬСЯ ЯКОСЬ НЕЛОГІЧНО! Потім щоразу згадувала приблизно так: ага, ніж я не використовую взагалі, його потрібно покласти під праву руку, а виделку, яку я тримаю в правій, чомусь потрібно покласти під ліву. Ну, гаразд, на свято і посуд дістається інший, і скатертина, і все інше, вочевидь, покликане нагадувати якомога голосніше: «Сьогодні особливий день!» Тому праворуч — ніж, а ліворуч — виделка.
Коли я підросла і почала сама користуватися ножем, до мене одразу дійшло, чому його беруть у праву руку. Виделка — знаряддя куди простіше і звичніше, ним не важко орудувати й лівою рукою: ти ж просто притримуєш те, що ріжеш. Ніж потребує точнішого і вправнішого поводження, тому він у «робочій» правій. Шульгам зручніше навпаки.
І тільки коли мені було за тридцять, я раптом абсолютно випадково виявила правильне пояснення цієї дивини, яка так здивувала мене в п'ятирічному віці. Ви знаєте, виявляється, коли виделка потрапила на європейський стіл, права рука в їдців... просто вже була зайнята!
Але почнімо все-таки по порядку.
Ми знаємо, що ніж — одне з найперших знарядь праці, які навчилася робити давня людина. І все-таки первородство серед столових приборів фахівці віддають не йому, а ложці. Проста формальність! Річ у тім, що допомагати людині при їді не було специфічною функцією кремнієвих ріжучих інструментів — їх застосовували для найрізноманітніших операцій. Ложка була першим пристосуванням, яким можна було виключно їсти. Давні черпалки робилися зі шкаралупок горіхів і з мушель (первісні народи Землі досі використовують такі). Коли саме вони з'явилися? Згідно з археологічними даними, дерев'яні й кістяні ложки виготовлялися вже в епоху палеоліту, яка закінчилася приблизно за 10 тисяч років до нашої ери. Так ось, ЛОЖКИ ТОДІ ВЖЕ БУЛИ! До часів Стародавнього Єгипту для їх виготовлення стали використовувати не тільки дерево, а й слонову кістку та камінь, а Греція і Рим подарували цивілізації ложки зі срібла і бронзи (що не заважало цим народам продовжувати використовувати відповідні морські мушлі).
Провести чітку межу, коли саме ніж із кухонного начиння (або зброї) перетворився на окреме столове приладдя, важко. Одне можна сказати — у період середньовіччя столові ножі вже застосовувалися. Однак... вони не були предметами сервірування, це було особисте приладдя (як для нас носовичок, зубна щітка чи гребінець). Чуєте співзвучність між «ніж» і «піхви»? Так ось, ніж, який ішов у хід під час трапези, власники теж носили в піхвах (або спеціальних футлярчиках), їх не викладав на стіл господар, а кожен діставав свої. «Свої» — ніж із ложкою, мається на увазі. Володимир Красне Сонечко (кінець X століття), приміром, наділив срібними ложками свою дружину. Цей предмет дарували дитині на народження або хрестини (подекуди цей звичай зберігся й донині). Ложечки, щоправда, були не зовсім такі, як звично нам зараз — з товщою і коротшою ручкою. Хотілося б просто підкреслити, що і вони, і ножі однозначно були в ужитку ще за «лицарських» часів.
А виделка? Де ж виделка?
А виделка все ще застосовувалася виключно на кухні, як спочатку ніж.
Всупереч твердженням деяких джерел, виделку винайшли не араби. Дво-, три- і чотиризубі виделки, як показує в'єнський скарб, були відомі ще давнім римлянам. Однак, судячи з розмірів, ці предмети слугували тільки для приготування їжі або сервірування, для столових приборів вони завеликі. Або ось у Біблії ще згадується, що «священники порушили правила під час принесення жертви, діставши м'ясо з котла виделкою з трьома зубцями». Тож можна сміливо стверджувати, десь на початку нашої ери в Середземномор'ї виделки водилися. (Цілком логічно — не руками ж вони там м'ясо з котлів виуджували весь цей час?!) Хто придумав використовувати зменшені копії сервірувальних виделок для їжі, зараз уже не скажеш. Але відомі два факти: на Близькому Сході виделка як столовий прибор уперше згадується в IX столітті, а в X вона була в ужитку у венеційської знаті. Підгледіли меткі венеційці ноу-хау в арабів, чи самі додумалися в ході користування римською культурною спадщиною, ми не знаємо.
Однак у решті Європи цей корисний винахід приживатися вперто не бажав! І цьому почасти заважали... причини РЕЛІГІЙНІ!!!
Річ у тім, що тодішні столові виделки були двозубими, і святі отці вбачили в цьому ні більше ні менше, як роги диявола! Гігієна взагалі була не в особливій пошані в римської католицької церкви, вважалося, людина має дбати про чистоту душі, а не тіла. Висновок: той, хто був готовий узяти в руки роги диявола, аби не забруднитися, ну ніяк не міг бути добрим християнином! Петро Даміані, почесний богослов, удостоєний титулу Учителя Церкви, в XI столітті затаврував користування виделкою як «гріховну зніженість». Цим було сказано все! Хоч як старалися венеційські принцеси поліпшити застільні манери при дворах своїх подружжів із менш цивілізованих регіонів, навіть три століття по тому, у середині XIV століття, інвентарний опис майна французьких монархів налічував 12 (дванадцять, не одрук) виделок, а в герцога Савойського — цілу одну. Хроніки свідчать, що окремі королі (і королеви), які правили Угорщиною, Австрією і Францією, так і продовжували їсти руками у п'ятнадцятому, сімнадцятому і навіть вісімнадцятому століттях! Мартін Лютер, який затіяв німецьку Реформацію і прямим текстом роз'яснив зацікавленим, що «виконання подружніх обов'язків два рази на тиждень не зашкодить ні йому, ні їй»… загалом, той самий Лютер, якого вкрай важко дорікнути в прихильності до старих добрих традицій і закостенілості, усе одно в 1518 році все ще вигукував: «Борони мене Господь від виделочок!» Еразм Роттердамський, його сучасник та ідейний противник у питаннях віри, повністю сходився з колегою-богословом у думці щодо поведінки за столом: «Подане слід брати трьома пальцями, або вкладаючи на шматок хліба». Італійська книга про добрі манери повчала своїх читачів на початку XVII століття: «Хай будуть вигнані виделки і ложки зі столів наших співгромадян! Хіба не дарувала нам природа по п'ять пальців на кожній руці? Чому ж ми ображаємо її дурнуватими інструментами, створеними для того, щоб носити сіно, а не їжу?»
Дивна річ, може сказати хтось із читачів, який цікавиться історією кулінарії. Але ж у Московії виделку продемонструвала вперше Марина Мнішек, тобто європейці ними на початку сімнадцятого вже все-таки користувалися. Чи в Польщі користувалися, а в Італії — не користувалися? Ключ до розгадки тут у тому, що Мнішек була ЖІНКОЮ. Моду на виделочки за шість століть до неї теж почали поширювати принцеси-венеційки. Вийшло, що протягом усього цього часу споживати їжу з виделки вважалося, скажімо так, не тільки не по-християнськи, а й ніби «не по-пацанськи». Особливо знатні й багаті дамочки могли дозволити собі таку примху, але чоловіків серед виделкокористувачів була переважна меншість.
Усе змінилося за часів Людовика XIV, «Короля-сонця». У статті про історію кулінарії у Франції уже розповідалося про його вагомий особистий внесок у цю галузь... Зверніть там увагу на парадний портрет Його Величності: за часів бароко поряд з іншими надмірностями в моду увійшли довгі й пишні манжети. І ось тут-то ті, хто носив подібного роду костюм, одразу згадали про виделки і визнали їхню безсумнівну зручність.
Ну, а в якій руці їх було тримати, якщо в правій були давним-давно відомі й звичні ножі? Ні, деякі умільці, звісно, примудрялися їсти одразу двома ножами, але виделки припали якось більше до двору.
Поза королівським двором, на столах простолюдинів, цей предмет з'явився лише значно пізніше, уже в епоху індустріалізації і масового виробництва. Тоді ж ложки, виделки і ножі перестали бути особистими, їх стали подавати при сервіруванні столу. І все одно навіть у XIX столітті в багатьох районах Європи ложка так і залишалася єдиним «знаряддям їди» бідняків.
Тим більше дивно бачити столові прибори, що з'явилися в той самий історичний період у домівках людей заможних. Часто це — справжнісінькі твори ювелірного мистецтва зі срібла, позолоти, оніксу, рубінів, перлів, перламутру, бісеру і скла! Вони виготовлялися відповідно до панівного стилю і напрямів у мистецтві. Деякі відголоски тодішньої моди дійшли й до наших днів. Наприклад, знаєте одну з причин, чому класичний комплект розраховується на 12 персон, а не на 10 чи, скажімо, 15? Та просто перші подарункові набори такого типу... прикрашалися фігурками апостолів (на фотографії зразки таких ложок, апостоли повторюються, бо вони з різних комплектів, тож, як бачите, штука була справді популярна!). Ура, церква нарешті визнала, що їсти «хліб насущний» можна не тільки дарованими нам Господом руками!
Традиція дарувати молодятам столові прибори для обзаведення господарством привела до появи «фамільного срібла», яке видобувалося з шаф хіба що тільки на дуже великі свята. Тоді й атрибутом весіль простого люду стали ось такі олов'яні ложки з фігурками нареченого і нареченої на руків'ї.
Отже, столові прибори міцно посіли місце на наших столах. З'явилися спеціальні виделочки для того і ножики для сього. Повернулися перламутрові ложки, яким, як то кажуть, в обід тисяча років. І, якщо всі ми знаємо, у якій руці тримати виделку, а в якій ніж і ложку, то функції начиння специфічного все-таки залишаються для більшості з нас загадкою.
Спробуйте вгадати, що це?
А це для чого?
Як відчуття?
Так ось, приблизно так само, мабуть, почувалися бояри, побачивши виделку в руках Марини Мнішек!