У січні закінчується Різдвяний піст і підготовка до Різдва Христового. Ні в кого не викликає питань, що подати на різдвяний стіл — усе, що завгодно, пісні обмеження знімаються! Але існує в православних одна дивовижна сакральна страва, відома у зв'язку з цим великим святом. У Святвечір, останній день посту, прийнято готувати кутю.
Як же так? Адже ця каша асоціюється в нас і з похоронами, кутя на поминки вариться! Яким чином склалася традиція робити і освячувати типово поминальну страву перед святом народження Господа?
Як уже говорилося, кутя — страва воістину дивовижна. Її, мабуть, можна назвати одним із найдавніших слов'янських рецептів, що дійшли до нас. Найімовірніше, йому... близько трьох тисяч років.
Можна припустити, що в ті часи аналог куті варився не з пшениці, як зараз, а й із насіння інших рослин — наприклад, полби, ячменю, гороху. У будь-якому разі ритуальна каша з'явилася в середземноморському (і важливішому для нас чорноморському) регіоні у зв'язку з культом Аполлона Таргелія. Бога сонця просили про сонячне літо і благополучні жнива, підносячи конкретний натяк — кашу з найпотрібнішого. Слово *«таргеліос» означає «горщик зі священним вари*вом». До чого тут наша кутя? Ну так, поминальною кашею поки що навіть і не пахне, це обряди, присвячені родючості.
Але поступово людям, схоже, почало здаватися, що бог далеко, він один і за всім наглянути не встигає. У будь-якому разі, археологічні дані показують: багато народів вирішили просити допомоги щодо врожаю не тільки в якогось божества, а й у своїх власних покійних предків. Логіка, треба думати, була приблизно така: батечко й матінка дбали про нас за життя — то чому б їм не допомогти нам після смерті? Ми їм — кашу, а вони вже посприяють тому, щоб у нас було, з чого цю кашу варити.
У XIII-XII столітті до нашої ери на Карпатах і Дунаї навіть виникла традиція ховати прах померлих в урнах, які сильно нагадують горщики для ритуальної каші, або навіть просто найзвичайнісінькі кухонні горщики. Звідти вона прийшла і до праслов'ян на територію майбутньої України. При розкопках поховань того періоду регулярно трапляються рештки куті. Звичай цей тримався напрочуд довго — його описав знаменитий літописець Нестор, який жив уже на межі XI-XII століть нашої ери.
Загалом, вийшло так, що на момент прийняття християнства слов'яни обзавелися стійкою звичкою підгодовувати душі своїх покійних предків кашею. Зверніть увагу, що багато днів, які мають стосунок до поминання померлих, за строками близькі до певних періодів сільськогосподарського року. Великдень, Радуниця і Троїцька субота пов'язані з пробудженням природи і сівбою, а Дмитрівська батьківська субота — із закінченням збору врожаю та польових робіт. Християнським священникам, звісно, вдалося знищити низку язичницьких традицій такого роду, але не одразу, далеко не одразу!
Ще Іван Грозний у XVI столітті дорікав церкві, що та не перешкоджає неподобній поведінці парафіян, які «...воду до куті заупокійної залишають на стовпці. І сміття біля воріт палять...» Ну, якщо палити багаття із соломи, влаштовувати дикі танці ряджених і демонстративно плакати й завивати на цвинтарях православних у ці дні з часом усе-таки відучили, то підносити покійникам кутю вони так і продовжують досі, причому навіть освячувану церквою.
Виявилося, що простіше вплести цю традицію в християнський обряд, ніж її викорінити. Ритуальна каша стала благословлятися святими отцями. Утім, не завжди. Подекуди господині ще довго продовжували нишком ставити мисочку з кашкою для домовика. Це останній відголос нехристиянського використання цієї страви.
І знову ми повертаємося до питання: то як же з'явився звичай готувати кутю у Святвечір, який жодного стосунку до поминання мертвих не має? Усе, що залишається припустити: мабуть, колись давним-давно люди спробували таким чином посвятити Христа в коло своїх помічників і захисників, наблизити до своїх домівок і родин зрозумілим і звичним для себе чином. Господа Всемогутнього і Всеблагого зробили членом кожного роду, покликали в кожен дім. У Святвечір кутя варилася осібно, по-святковому. Вона ставилася і на стіл, і перед образами.
У наш час справа за нами. Або ми з вами вирішимо, що не потрібно нам це, і забудемо тисячолітній рецепт куті, або продовжимо справу, яку до нас робили покоління наших предків.
На практиці традиційна пшенична кутя дедалі частіше замінюється кутею з рису. Може бути, у чомусь воно й правильно: адже наші найближчі покійні родичі навряд чи звикли до каші з пшениці, ми частіше їмо рис. А Господу це і зовсім напевно не принципово. Але я цього року вирішила, що обов'язково зроблю справжню старовинну кутю з пшениці. Захотілося, розумієте, вшанувати пам'ять тих моїх предків, які в очі не бачили рису, а може, навіть і не чули про «сарацинську пшеницю». Як і Ісус Христос.