Як ви думаєте, що саме їдять на сніданок українці (на думку середньостатистичного іноземця)? Ну, після того, як вдягнуть вишиванку й нагодують лелеку в садку? Звісно ж, сало з часником і чарку горілки. А чим іще снідати в країні, де борщ, за уявленнями заброди, вариться цілодобово?
Не вірите, що у вік надзвукових швидкостей та інтернету все ще поширені такі маячні уявлення? Даремно. Для більшості закордонних обивателів усталені стереотипи про нас, нашу культуру і кухню значно звичніші й доступніші за істину. Здавалося б, подібна розлога журавлина мала вже давним-давно на корені загинути, аж ні – квітне пишним цвітом і колоситься.
Але байки і викривлені уявлення – це ще півбіди. Справжній екстрим – скуштувати наші страви десь у закордонному ресторані! Знайти такі заклади завжди легко, назви оригінальністю не сяють. А от що прикріше: борщ, вареники й олів'є там роками подавали під чужою вивіскою – «кухня Східної Європи» у кращому разі, а частіше просто «російська». Борщ, до речі, ЮНЕСКО внесло до переліку нематеріальної спадщини як українську страву лише 2022 року.
Борщ під розлогою сакурою
Японці, як люди дуже серйозні і скрупульозні, відповідально підходять до приготування наших страв у своїх ресторанах. Борщ вам подадуть червоний, як належить, але тільки... без буряка. Колір цій страві надає ПОМІДОР! Як так? А ось так! Буряк у країні рису і васабі знайти дуже важко, в Японії його майже не вирощують. Зате меню тамтешніх «слов'янських» ресторанів потішить вас такими дивовижними назвами, як «пиріжки-млинчики», і питомо нашими наїдками «кебаб» і «шашлик». Погодьтеся, уже варто зазирнути – якщо не для того, щоб поїсти, то для того, щоб посміятися.
Хоча не будемо ображатися на японців. Ви впевнені, що всі рецепти в найбільш модному у вашому місті суші-барі автентичні? І шеф-кухар там японець, як заявлено в рекламі, а не хлопець із сусіднього під'їзду, який закінчив місцевий кулінарний технікум? Утім, якщо нікого не насторожують такі суто японські назви ролів, як «Філадельфія» і «Каліфорнія», національність обслуговчого персоналу, погодьтеся, ролі відігравати вже не повинна.
Наші наїдки по-європейськи
У багатьох європейських країнах дуже популярний салат, який продають у готовому вигляді, у баночках, а на етикетці пишуть «російський». Насправді це та сама загадка олів'є, яку в нас знає кожна господиня. Віддамо іноземцям належне за спробу популяризації? Можна було б, якби не вкрай незвичний нам зовнішній вигляд і набір компонентів. Дивлячись на картоплю, моркву і зелений горошок у складі рецепта, розумно запідозрити, що йдеться про звичне святкове олів'є, але... Як бачите, горох там, судячи з фотографій на баночках, справді саме ЗЕЛЕНИЙ, тобто свіжий. А найоригінальніший компонент цієї гастрономічної композиції, мабуть, зелена стручкова квасоля. Ви її хоч в одному нашому салаті зустрічали?
В Іспанії побутує своя думка щодо цього салату. Горошок у ньому теж є. Є у складі інгредієнтів і креветки з оливками – ну звісно, у нас же в кожному городі росте по оливі, а в кожному ставку не переводяться креветки. Може бути, іспанці з трепетною повагою відтворюють рецепт самого Люсьєна Олів'є? Гм... Ось тільки рябчиків вони чомусь замінили... на ТУНЦЯ!
Ну, і цвях колекції – це, мабуть, німецький варіант цієї страви: з вареної ковбаси, печериць і болгарської паприки. Та ну? Ну так! А ми й не знали!!!
Треба взагалі сказати, що в багатьох закордонних країнах існують «наші» страви, про які в нас «чутком не чули, видом не бачили».
Один наш співвітчизник, мандруючи Німеччиною, зупинився в гостях у знайомих німців. Ті вирішили його побалувати зранку слов'янським сніданком. Можете собі уявити ошелешення нашого земляка, коли йому подали гречку, змішану зі шматочками фруктів і горіхів, рясно залиту апельсиновим соком?!
Пробачити німцям невдалий експромт з гречкою можна. Її за кордоном удень з вогнем не знайдеш, тільки в спеціалізованих магазинах і відділах. Звідки ж чужинцям знати, як таку екзотику правильно вживати? Вона там на кшталт делікатесу – трапляється рідко, коштує дорого. В Японії це – узагалі приправа. Продається пакетиками по кілька десятків грамів, нею присмачують рис. З цієї простої причини порція гречаної каші в японському ресторані обійдеться вам приблизно як у нас вечеря на двох. Тож коли наступного разу будете наминати вдома варену ядрицю, радійте не тільки її розсипчастості, а й дешевизні.
Але можна, знаєте, намудрувати «слов'янських страв» і з доступних у закордонні інгредієнтів!
Як вам сподобаються «яйця по-східноєвропейськи»? «На варені половинки яєць викласти майонез з оливками і прикрасити анчоусами». Не хочете анчоусами? Прикрасьте синтетичною чорною ікрою. Ікра (навіть синтетична) – це для іноземця завжди ознака «наших країв». Хоч би чим вони її посипали – усе виходить «по-слов'янськи». Зварив картоплю, полив голландським соусом, посипав ікрою – готова «картопля зі сходу Європи». Ага, саме так ми її і звикли їсти!
І ось тут ми підходимо до найприкрішого. Майже все, що європейський супермаркет знає про кухню нашого регіону, він десятиліттями підписував одним словом – «російське». Німецькі діти, наприклад, люблять «Russisch Brot». Що він із себе являє? Маленькі солодкі псевдопряники у вигляді літер (приготуйтеся!) латинського алфавіту. Комусь спадає на думку, що б це могло символізувати? Особливо зворушує такий завершальний штрих, як кокосова глазур.
Істинні арійці, схоже, узагалі небайдужі до нашої випічки. На теренах німецького інтернету вам запропонують масу варіантів «пирогів зі сходу», у яких від наших пирогів... хіба що згадка в описі. Головне, ні з першого, ні з другого погляду абсолютно незрозуміло: ну що, що саме послужило прототипом? Пригоріла ватрушка?
Чай, якого в нас не наливають
Про чай окрема розмова. Ми, як відомо, затяті чаювальники, хоча іноземці певні, що горілки ми п'ємо більше. У багатьох закордонних ресторанах і на кулінарних сайтах фігурує напій під назвою «російський чай» – і от його точно варто скуштувати, щоб зрозуміти, наскільки далеко фантазія може відійти від оригіналу.
Отже, як трансформувався звичайний чайок у закордонні:
1) Американці роблять його... не тільки з чорною заваркою, а й з пакетиком швидкорозчинного апельсинового соку.
2) Японці принесуть вам такий чай у високому келиху з-під шампанського в супроводі баночки джему. Ні, намазувати джем не доведеться. Його потрібно аристократично розбовтати. У тому самому келиху.
3) У берлінському чайному ресторані під такою назвою значиться чорний чай з цукром. Сервірують його в залізничній склянці з підсклянником. На перший погляд, начебто все нормально, але... не здумайте виймати ложку! Прибіжить офіціант, поставить назад і пояснить, що об неї... НІС ГРІТИ НАЛЕЖИТЬ.
Так, хибних уявлень про нашу кухню вистачає. Хоча ми самі теж, поклавши руку на серце, не без гріха. Хіба ми не впевнені, що англійці, щойно прокинувшись, набивають шлунок рідкою вівсянкою, а німці тільки й роблять, що їдять баварські сосиски, запиваючи їх літрами пива? Що в Кореї на сніданок, обід і вечерю поїдають бідних собачок з корейською морквою, а «м'ясо по-французьки» і в Парижі готують саме так, як звикли ми?
Міфи і стереотипи – невід'ємна частина нашого життя. Будь-яку національну кухню не можна пізнати за книжками чи з чуток, не можна скопіювати або відтворити. Розсмакувати її можна тільки там, де вона народилася, де її коріння. І ті іноземці, яким пощастило скуштувати справжньої української гостинності – з борщем, варениками й пампушками, – наші хліб-сіль не забудуть.
