Куди можна поїхати на Новий рік? Не на католицьке Різдво, а саме на Новий рік, на зимові канікули в січні? Хтось, звісно, залишиться з дітьми вдома, а хтось захоче вибратися взимку на природу. Але якщо є бажання і можливість вирушити в подорож, то яка країна виявиться найцікавішою з погляду новорічних традицій? Почнімо просто «по порядку». Хто в нас там перший зустрічає? Ага! Люди самі про себе чесно кажуть, що вони — Країна Вранішнього Сонця. Отже, гайда до Японії!
Ой... Так вони ж, мабуть, як китайці, відзначають якийсь там Місячний Новий рік?... А ось і ні! У цій країні григоріанський календар прийняли ще в 1873, у ході Реставрації Мейдзі (додамо це словосполучення для місцевого колориту, надто вже японісто звучить). Тож 1 січня — абсолютно офіційний японський Новий рік. Тільки от святкують вони його там... гм... коротше, по-японськи.
По-перше, святкування розтягується не на один, а на три дні. Ну, це якщо не рахувати 31-го грудня, коли японці офіційно готуються до урочистостей. А що? Людям, на відміну від нас, потрібно вислухати не 12 ударів дзвона, а 108 (щоб пішли 108 турбот, які обтяжують людину — як бачите, у нас з нашими дванадцятьма справді «ноу проблем»!) І після цього японцям слід відзначити не тільки перший день нового року, а й перше відвідування храму, перший світанок, першу чайну церемонію, першу роботу... У храмі всім неодмінно потрібно подякувати богам за минулий рік, попросити про підтримку в новому і випити молодого (ще безалкогольного) саке з рису останнього врожаю. А якщо є перше відвідування храму, то японська логіка ніби делікатно натякає, що має бути і друге, і третє... Коротше, в один день тут ніяк не вкладешся!
Та й підготовки це свято потребує дуже ретельної. Куди там нам з нашим «традиційним салатом Олів'є»! У Японії, хочете вірте, хочете ні, новорічне меню протягом століть було прописане суворо, як статут. До останнього часу крок праворуч, крок ліворуч дозволявся тільки в рамках регіональних традицій, а в решті — що подаватиметься до новорічного столу, у цій країні почали утрясати і записувати в аннали мало не тисячу років тому. Усе було продумано до дрібниць, подібно до протоколу імператорського палацового прийому. Ці страви увійшли до числа обраних не тому, що смачні, а тому, що вони наділені глибоким змістом. Новорічні осеті реорі, «сезонна кухня», покликані нести в собі різноманітні символи й побажання.
Нам, вузькооким західним дикунам (а гляньте, якими зображують європеоїдів у японських мультиках? з вузькими прямокутними щілинами очей!), важко устежити за асоціаціями і польотом фантазії витончених мешканців Країни Вранішнього Сонця. Уява японців, самі розумієте, відточена написанням хоку, пошуками п'ятнадцятого каменя саду Рьоандзі і милуванням квітучою сакурою. Тому в коробочці з осеті рьорі японці бачать
- не просто ікру оселедця, а побажання численного потомства;
- не рулет з попередньо відділених одне від одного білка і жовтка, а парчу зі срібла і золота;
- не сушених сардинок, варених у соєвому соусі, а побажання доброго врожаю.
Від останнього пасажу в європейця, мабуть, мозок може благополучно заїхати за мозок, тож сушені риби як символ родючості потребують деяких роз'яснень. Річ у тім, що рисові поля здавна було прийнято удобрювати рибою, що не пішла в їжу.
Ще гірше з тими стравами осеті рьорі, зміст яких випливає зі співзвучності їхніх назв якимось іншим словам-побажанням благополуччя. Це... ну... як якби ми раптом вирішили, що на Новий Рік обов'язково потрібно їсти солодку гірчицю, щоб не за-гірчитися, і робити це біля дачі — як побажання удачі. Тільки в японців тут вступають у гру ще й ієрогліфи, які теж можуть бути на щось схожі або якось оригінально читатися в якійсь системі читання (яких у цих бідолах кілька). Коротше, у такі нетрі самурайських звивин ми залазити просто не будемо — усе одно не зрозуміємо.
Нас, кулінарних фанатів, звісно, не може не цікавити, яке все це на смак? А от смак у традиційних осеті рьорі досить дивний. І річ тут не тільки в тому, що рецептам багато сотень років і наше уявлення про «нормальний смак» за цей час сильно змінилося. Особливість суто японського новорічного частування полягає в тому, що всі ці страви до відказу напхані й залиті всілякими природними консервантами: оцтом, саке, міріном, сіллю. Ця їхня риса пов'язана з тим, що в три перші дні Нового Року японські господині історично не мали права готувати нічого, крім особливого супу — уся новорічна їжа робилася ще в грудні. Холодильники стали надбанням нашої цивілізації порівняно недавно, і японська традиція під них підлаштувалася поки не до кінця. Що тут можна взяти на замітку нам, європейцям, яким навряд чи спаде на думку займатися приготуванням усіх цих суперспецифічних страв? Японські дружини, як відомо, мають манеру підводити подружжя до того, що чоловіки починають сприймати бажання жінки як власну ідею... Ні, скажіть, хіба не круто японки це придумали: влаштувати собі хоча б разочок на рік відпустку від кухні на три дні?!
Ну, може, тоді хоч рецептик супчику ще запозичимо? На жаль, і тут облом. Новорічний суп дзоні готується з використанням моті — виробів з рисового тіста, якого в нас удень з вогнем не знайдеш. Тісто для моті — це взагалі не зовсім те (або зовсім не те), що ми, європейці, маємо на увазі під тістом. Нормальна процедура його виготовлення починається не з розмелювання зерна на борошно, а з розм'якшення рису парою. У подальшому ритуалі задіяні щонайменше двоє, і він потребує сили, витривалості, спритності, доброго окоміру і координації учасників. Тому що один з них довбає в ступі дерев'яною довбнею рис, а другий, ризикуючи потрапити під удари цього жахливого знаряддя, підливає туди з миски воду. Нині тісто такого роду, звісно, виробляється переважно промисловим методом, але у зв'язку з новорічними святами його всі, кому не ліньки, намагаються виготовити історичним способом. Статистики щодо травмонебезпечності цієї процедури наводити не будемо, але ще цікавіше те, що й самі по собі новорічні моті далеко не безпечні. Оскільки наявні традиції приписують з'їдати на свято якомога більше моті, а продукт це клейкий, японці щороку примудряються задихатися під час трапези, для цього навіть існує спеціальний термін «новорічна смерть». Але відмовлятися від цієї страви цей народ не збирається — ну, що ви хочете, нація камікадзе.
Ох, невже немає зовсім жодного японського новорічного рецептика, який нам можна було б приготувати в себе в домашніх умовах (і обійтися без смертельного результату)? Ну дуже хочеться спробувати! А коли дуже хочеться — значить, можна! Давайте-но ми виготовимо абсолютно нетрадиційним способом кагамі моті.
Від моті, що йдуть у суп вареними або злегка обсмаженими, ці відрізняються насамперед тим, що їх роблять солодкими. Ну і ще зовнішнім виглядом і способом використання, звісно. Кагамі моті — складовий елемент ритуального новорічного прикрашання житла. Фрукт, що вінчає вершину піраміди, має бути японським померанцем, який символізує зв'язок поколінь. Річ у тім, що якщо не зняти його з дерева, він може провисіти на своїй гілочці і рік, і два, і три. Аркуш паперу, на якому спочиває кагамі моті, був покликаний захищати доми від вогню (пам'ятаєте, у них там усередині були перегородочки з дерева і паперу? можете собі уявити, як такі доми горіли і наскільки актуальним було для давніх японців новорічне страхування від пожеж?). Біло-червоні гірлянди нагадують пояси борців сумо і асоціюються з міццю. Самі рисові печива кагамі моті, відомі також під назвою «дзеркальні моті», складаються ніби з двох сплюснутих кульок. Кульки ці символізують дзеркала. Чому саме і що за такі дивні дзеркала — навіть у Японії вже ніхто не знає. Тобто версії є, але їх кілька, і «у показаннях очевидці розходяться». Особисто мені найбільше сподобалася історія про одного бога, який мав настільки мерзенний характер, що всі решта небожителів узяли і ув'язнили цього мерзенного типа в печері. У печері на одній зі стін виникло дзеркало, і неприємний бог не витримав споглядання всієї огидності самого себе, та й перевиховався від отриманого шоку. Хай там як, дві половинки новорічних кагамі моті символізують, так би мовити, єдність протилежностей, оновлення і перехід. Їх виготовляють перед Новим Роком для прикрашання житла, а 11 січня використовують для ритуалу розбивання дзеркал. 11.1 — за японськими уявленнями дуже щасливе число, тому що воно, по-перше, непарне; по-друге, 11 — перше двозначне число, що ділиться націло тільки на само себе й одиницю; ну, і по-третє, взагалі красиво виглядає, ніби три одинички поспіль. Цей день у Японії — щось на кшталт нашого Старого Нового року — закінчення процесу переходу від старого до нового. Висохлі кагамі моті розбивають молотком або товкачкою — процес закінчено, злий бог перевиховався і почав нове життя. Кагамі моті, що не розбився, — погана прикмета.
Ну, не знаю, чи виявляться наші з вами псевдо-моті настільки погані, що ми залишимо цей екзотичний делікатес валятися до тієї пори, коли його можна стане гамселити молотком, але давайте все-таки спробуємо зробити їх у домашніх умовах. Рецепт досить простий: на 150 мл рису (а ще краще — рисового крохмалю) 150 мл води і 50-70 мл цукру. З цих інгредієнтів тісто можна зробити не довбнею в ступі, а тихо-мирно запарити в мікрохвильовій печі. Японського померанця в нас немає — але нічого страшного, у більшості японців їх теж не буде. Нині ці фрукти рідкісні й дорогі, їх замінюють різними іншими цитрусовими, а то й зовсім пластмасовою фігуркою. Якщо зовсім чесно, моті на фотографії значно менші за справжні, і прикрашають їх зацукровані кумквати. Але мені здається, як десерт після трапези в японському стилі вони все одно чудово підійдуть. Смак дуже специфічний, рисовий, зовсім трішки солодкий. Чому б не розважити себе й оточення таким чином під час довгих різдвяних канікул? Тим паче що дуже багато страв японської кухні повністю відповідають вимогам православного посту. Приготуйте суші або роли, зваріть рамен або суп з крабами, підсмажте тофу і увінчайте своє тематичне меню маленькими акуратними кагамі моті.
